Соціалістична економічна система та її еволюція.
Соціалізм розглядався класиками марксизму-ленінізму як нижча фаза комуністичного способу виробництва, спільною рисою яких є, передусім, наявність суспільної власності на засоби виробництва.
Соціалістична власність виникає внаслідок націоналізації засобів виробництва капіталістичних підприємств, а також кооперування дрібних самостійних виробників (соціалістична кооперативна власність). Всі трудящі на стадії соціалізму, згідно з теорією, стають власниками засобів виробництва, внаслідок чого встановлюється єдність праці та власності, а робоча сила перестає бути товаром, зникає експлуатація, а отже, привласнення результатів додаткової праці окремими соціальними групами (ці результати йдуть на вдосконалення соціалістичного виробництва, а також на задоволення колективних і особистих потреб).
Основною формою соціалістичної власності вважалась державна власність, на яку припадало близько 90 % основних фондів. Внаслідок цього створювалася можливість регулювати суспільне виробництво на основі єдиного народногосподарського плану.
З погляду практики основними ознаками соціалістичної власності було, по-перше, право на працю та його реалізація. Кожна працездатна людина могла отримати роботу, яка забезпечувала їй гарантоване існування. Мінімальна заробітна плата в 70 крб. еквівалентна у 2001 р. приблизно 400 грн. По-друге, такою ознакою була безплатна освіта, у т. ч. вища, а також охорона здоров'я, широко розвинена мережа закладів культури та її послуг. По-третє, відсутність значної диференціації в доходах, яка складала в середньому 1:4—5. По-четверте, безплатний розподіл житла та надзвичайно низька плата за комунальні послуги (до 3 % середньої заробітної плати). По-п'яте, відсутність економічних криз. По-шосте, значно кращий рівень забезпечення життя дітей і молоді. Так, в період існування СРСР в Україні щорічно влітку оздоровлювались 3,5 млн. дітей, у 2001 р. лише 1 млн. 55,3 тис.
Якщо розглядати практику будівництва соціалізму на всіх етапах існування СРСР, то в ньому поєднувались елементи рабства (у часи сталінського режиму близько 12 млн. осіб були політв'язнями і в різних типах таборів займалися, здебільшого, рабською працею), феодалізму (приблизно 35 млн. селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах). Крім того, мали місце штучні голодомори, насильницька колективізація значної частини селян, масова депортація окремих народів, брак політичної свободи тощо.
Якщо брати лише післясталінський період, то антисоціалістичний характер державної власності виражався, по-перше, майже у повній відсутності у трудових колективів (а отже, його учасників) права брати участь в управлінні власністю на підприємствах, тобто впливати на формування виробничих програм, обсяги інвестицій, ціноутворення, встановлення фонду заробітної плати тощо; по-друге, у неможливості істотно впливати на вибір керівників підприємств; по-третє, у відсутності дієвих стимулів до праці більшості працівників, відношенні до державної власності як нічиєї, що в сукупності означало їх відчуження від власності і влади та ін.
Такому типу економічної власності відповідав адміністративно-командний характер управління народним господарством. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно надсилались із центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалась номенклатура продукції, споживачам внаслідок цього нав'язувались значною мірою неякісні товарні послуги. Все це формувало витратний характер економіки, низьку ефективність виробництва. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося заради виробництва, існував товарний дефіцит. Водночас практика складання п'ятирічних планів була прогресивною і запозичувалась у країнах Заходу.
Основним видом доходів населення була заробітна плата, яка розглядалася як конкретна форма дії закону розподілу за працею та закону вартості. Разом із суспільними фондами споживання зарплата мала забезпечити розширене відтворення робочої сили. Матеріальною основою заробітної плати вважався необхідний продукт.
Про невиконання зарплатою своїх функцій, зокрема стимулюючої, свідчить те, що у 1970 р. середня заробітна плата у народному господарстві становила 122 крб., а найвищою вона була у працівників, зайнятих на будівельно-монтажних роботах (153 крб.), найнижчою у сфері житлово-комунального та побутового обслуговування (94,5 крб.). Водночас за період 1940—1970 рр. середня зарплата зросла в 4 рази, а продуктивність праці — у 5 разів.
У сукупному доході виплати із суспільних фондів споживання у розрахунку на душу населення становили у 1970 р. 263 крб., тоді як у 1940 р. — 24 крб. (а у 1927—1928 рр. — лише 1,3 крб.), а в сукупних доходах робітників промисловості — відповідно 20 % і 14,5 %. Такі розміри виплат формувались як шляхом надання грошових компенсацій, так і безоплатних (або частково безоплатних) матеріальних благ і послуг (останні складали близько 50 %).
У 1990 р. середньомісячна грошова заробітна плата робітників і службовців по господарству становила 247 крб., причому найвищою вона була у сфері науки і наукового обслуговування (285 крб.), найнижчою у сфері культури (123 крб). У сільському господарстві тривалий час для обліку і оплати праці використовувались трудодні (що замінили оплату "за душами і за їдоками" у перші роки формування колгоспів), але оплата на них була настільки мізерною, що не забезпечувала фізичного виживання. У середині 60-х років середньомісячна оплата праці колгоспника була вдвічі меншою, ніж у робітників і виплачувалась лише двічі на рік (аванс і остаточний розрахунок). У 1966 р. колгоспи перейшли на гарантовану грошову щомісячну оплату праці (не нижчу, ніж середня у радгоспах) з використанням додаткової оплати. У 1990 р. середньомісячна оплата праці колгоспника становила вже 242 крб., а отже, була майже у 6 разів вищою, ніж наприкінці 90-х років.
Виплати і пільги із суспільних фондів споживання становили у 1990 р. 620 крб. на одну особу. Істотним недоліком розвитку останніх був слабкий зв'язок із трудовою участю працівників. Водночас правляча еліта отримувала, крім основних доходів, різні доплати, жила у набагато престижніших будинках і квартирах, відпочивала у закритих фешенебельних зонах відпочинку, що значною мірою відповідало їхньому статусу реальних власників засобів виробництва. Проте рівень їхнього життя не йде у жодне порівняння із сучасною кланово-номенклатурною елітою.
Потреби у реформуванні існуючої в СРСР економічної системи, крім вищеназваних, зумовили такі основні причини:
1) поступове зниження темпів економічного зростання. Певною мірою це було спричинене зростанням масштабів народногосподарського комплексу, однак здебільшого — зниженням ефективності економіки;
2) істотним зниженням темпів зростання продуктивності праці (за період 1960—1985 рр. — майже у 2,5 раза), причому на 1 % приросту продуктивності праці витрачалося понад 2 % приросту оновлення виробничих фондів;
3) значним відставанням, порівняно з розвиненими країнами світу, у впровадженні досягнень НТР у виробництво (рівень комп'ютеризації СРСР наприкінці 80-х років XX ст. складав лише близько 0,01 % від рівня комп'ютеризації США);
4) поглибленням диспропорцій в економіці;
5) низька конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, переважно сировинна спрямованість експорту;
6) швидке збільшення зовнішнього боргу СРСР та відсотків на його обслуговування. У 1984 р. витрати на обслуговування цього боргу становили 5,9 млрд. дол., а в 1986 — 15,1 млрд. дол. США за одночасного скорочення валютних надходжень від експорту нафти. В Україні темпи зростання реальних доходів населення відповідно становили 20 % і 14 %. За рівнем життя СРСР посідав у 1990 р. 77-ме місце у світі.
1.4 Закономірності й особливості розвитку перехідних економік.
У другій половині 80-х і на початку 90-х років формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн. По-перше, неокласична модель, яка розроблялась М. Фрідменом, Дж. Стінглером та ін., передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки, опору на іноземні інвестиції, здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізації зовнішньої торгівлі, скорочення соціальних витрат держави, значну соціальну диференціацію суспільства та ін.
При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна "шокова терапія".
На відміну від неокласиків, автори другої, так званої градуалістської (від англ. gradual — поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва. При цьому усвідомлюються тривалість даного процесу та можливість забезпечення необхідного обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску економічних благ. Низький рівень рентабельності вважається переважним порівняно з падінням обсягів виробництва. Дана концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, надає перевагу колективним цінностям. Найбільш послідовно ця концепція реформ реалізується в Китаї.
Представники інституціоналізму (третя модель) акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких вони відносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо.
Четвертим напрямом у теоретичному розумінні моделей перехідної економіки є структурний підхід. Представники цієї концепції вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доходів, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Монополії, на їхню думку, є невід'ємною частиною технологічної структури народного господарства, тому антитрестівська політика вважається недоцільною. Водночас першочерговим завданням ними проголошений тривалий підготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передувати структурним реформам. До числа структурних реформ вони відносять реформи у сфері прав власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.
Найбільш антигуманною серед названих моделей є перша. Її реалізація в латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння переважної більшості населення, різкої поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності. Яскравим прикладом запровадження цієї моделі є Росія, Україна.
Економічний устрій, як зазначалося, визначається типом виробничих відносин і, насамперед, характером власності на засоби виробництва. Оскільки у всіх постсоціалістичних країнах переважала державна власність, то новий устрій може формуватися лише шляхом роздержавлення економічної власності, внаслідок чого утворюються різні економічні устрої. Такі устрої — це особливі типи відносин економічної власності і форм господарювання, матеріальною основою (речовим змістом) яких є певний рівень розвитку продуктивних сил, що разом із суспільною формою підпорядковуються відповідним типам економічних законів.
Основними устроями у постсоціалістичних країнах є: 1) державний; 2) капіталістичний; 3) колективний трудовий; 4) дрібнотоварний.
Дрібнотоварний устрій представлений індивідуальними (сімейними) господарствами, що базуються на особистій праці господаря і членів його сім'ї. Водночас, внаслідок його залежності від домінуючого укладу, яким є капіталістичний, розвиток дрібнотоварного устрою підпорядковується законам капіталістичного способу виробництва.
Його розширення, як це має місце в Україні, Польщі, деяких інших країнах, насамперед у сільському господарстві, не відповідає вимогам законів розвитку продуктивних сил, насамперед, основної продуктивної сили.
Капіталістичний уклад представлений у більшості постсоціалістичних країн приватнокапіталістичними та колективними капіталістичними підприємствами у формі акціонерних компаній. Водночас внаслідок узурпації акціонерної власності вузьким колом нової української великої буржуазії колективні капіталістичні підприємства зазнають все більшої приватнокапіталістичної спрямованості, що означає рух даного укладу у бік капіталізму взірця кінця XIX — початку XX ст.
Колективний трудовий устрій представлений в деяких інших країнах викупленими трудовими колективами підприємствами, кооперативами, в яких нема найманої праці або вона займає незначну частку. Цей устрій є найпрогресивнішим, бо в ньому досягається єдність колективної праці та колективної власності на основі технологічного способу виробництва, що базується, переважно, на машинній праці. Хоча в Україні він також є надмірно фізично та морально зношеним, але завдяки прогресивній суспільній формі це відставання можна буде швидко подолати.
Державний устрій у постсоціалістичних країнах вже не є домінуючим. Його розвиток може набувати різного спрямування — здебільшого соціалістичного, в основному — капіталістичного, відповідати загальнонаціональним інтересам, поєднувати у різній комбінації ці три напрями, що безпосередньо залежить від типу політичної влади, особливостей господарського механізму. Його розвиток в Україні має, здебільшого, прокапіталістичний характер.
У Китаї процес реформування почався з сільського господарства, легкої та харчової промисловості, а також передових наукомістких галузей. При цьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979—1999 рр. становили майже 10 %. Водночас було створено близько 400 тис. спільних підприємств, у яких державі спочатку належав лише контрольний пакет акцій, а через 10 років вона (держава) ставала їх повним власником.
Градуалістська та інституціональна концепції реформ реалізувались також в Угорщині, Чехії та деяких інших країнах. Позитивною стороною реформ у цих країнах є, по-перше, те, що частка бюджетних асигнувань у ВВП не тільки не зменшилась, а навіть зростала в окремі періоди. Уряд України впроваджував у практику гірший варіант, що значною мірою пояснюється диктатом МВФ.
По-друге, в цих країнах збереглася на старому рівні частка витрат на освіту у ВВП. У інших країнах, у т. ч. в Україні, вона суттєво скоротилася.
По-третє, лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах 10 % найбідніших і найбагатших верств населення. Так, якщо на початку реформ цей розрив становив 2,5—3 рази, то далі — 4,5—5 разів. Водночас у Румунії і Болгарії цей розрив збільшився у 10 разів, у Росії — у 15 разів, в Україні — майже у 30 разів.
По-четверте, уряди Угорщини, Словенії, а також у дещо меншій мірі Чехії намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення. В Україні життєвий рівень більшості населення порівняно з 1990 р. знизився приблизно в 5—6 разів, внаслідок чого значно знизилась ємкість внутрішнього ринку, посилилось відставання від країн ЄС (за розрахунками вчених лише у 2015 р. буде досягнуто рівень 1990 р.).
У західній економічній літературі процес трансформації державної власності у будь-якій формі власності характеризується як приватизація. Таке чорно-біле бачення проблеми є однією з догм західної економічної думки.
Якщо давати наукове трактування цих проблем, то роздержавлення означає процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавні типи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або членів її сім'ї (що означає приватизацію державної власності як складову роздержавлення). Процес роздержавлення і приватизації у 80—90-х роках XX ст. відбувався як у розвинених країнах світу, так і у так званих постсоціалістичних країнах. У кожній із цих груп країн існували як загальні, так і особливі причини роздержавлення і приватизації.
Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є: 1) модель масового роздержавлення і приватизації; 2) модель колективного роздержавлення і приватизації; 3) модель зовнішнього власника; 4) змішана модель роздержавлення і приватизації; 5) модель соціально орієнтованої власності.
Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково у Польщі. У межах цієї моделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж (частка якого становила 44,8 %), ваучерний метод — 23 %, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство — 22,4 %, відкритий аукціон — 10,5 %, безкоштовна передача майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам — 8,1 %, відкритий конкурс — 8 %; приватизація існуючих державних акціонерних товариств — 4 %. Крім того, практикувалось повернення частини майна колишнім власникам (так звана реституція), передача частини власності державним кооперативам. Загалом дрібним акціонерам належало більше половини роздержавленої власності.
Внаслідок цілої низки причин, про які йшлося раніше, приватизаційні сертифікати в Україні та Росії знецінились і замість подолання соціально-економічного відчуження воно ще більше зросло. Так, вартість роздержавленого майна у розрахунку на одну особу мала становити не менше 5 тис. дол., в Росії — 10 тис. крб (за оцінками деяких авторитетних російських економістів його вартість могла досягти 250 тис. крб). Приватизаційні сертифікати продавались у середньому за 20 грн, в Росії — нерідко за 2 пляшки горілки. Тому не дивно, що у Росії та Україні приватизація була названа "чорною", а в Чехії — "народною". Тому для переважної більшості населення були створені "рівні стартові умови" для входження в ринок — їх перетворили на позбавлений роботи і власності люмпенізований пролетаріат.
Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачає придбання переважної частини акцій трудовим колективом (у т. ч. менеджерами) або, передусім, менеджерами з наступним виділенням частки кожного працівника та правом купівлі-продажу ними акцій інших працівників. Значного поширення ця модель спочатку набула в Росії, Україні, Румунії, Угорщині, Словенії, колишній НДР та деяких інших країнах. Водночас трудовому колективу надавались певні пільги для придбання акцій. Проте в Україні, як зазначалось, а значною мірою і в Росії, трудова колективна власність була, здебільшого, узурпована кланово-номенклатурною елітою.
У Словенії працівники роздержавлених підприємств мали право на безплатне отримання 20 % акцій, а додаткових 40 % — за половину вартості за закритою підпискою. У колишній НДР 20 % із загальної кількості роздержавлених підприємств (майже 12 тис.) були викуплені менеджерами і лише незначна частка — трудовими колективами. У Болгарії працівники підприємств мали право на придбання близько 20 % акцій роздержавлених підприємств, до того ж за пільговими умовами для тих робітників і службовців, які відпрацювали на підприємстві не менше двох років до початку процесу роздержавлення і приватизації.
Модель зовнішнього власника передбачає надання контрольного пакета акцій (понад 50 % голосуючих акцій) в руки іноземного інвестора. Ця модель отримала найбільше поширення в Чилі, частково — в Угорщині, НДР та Естонії. Так, у Естонії поширеним методом роздержавлення і приватизації стали міжнародні тендери. З боку інвесторів, передусім іноземних, брались зобов'язання про створення понад 56 тис. робочих місць. Проте ці зобов'язання дотримувались ними впродовж не більше 2 років, а після цього підприємства навіть закривались. Іноземний капітал допускається урядом Естонії і до приватизації об'єктів виробничої інфраструктури — енергетики, залізниць, портів, зв'язку. Певною мірою ці процеси відбуваються і в Україні.
Змішана модель роздержавлення і приватизації передбачала поєднання державної, колективної і приватної власності у різних пропорціях за умов переважання державної власності і державного контролю в стратегічних для народного господарства галузях. Зокрема це стосується так званих природних монополій. Найближче до цієї моделі — досвід роздержавлення і приватизації в Китаї, внаслідок чого виникли, передусім, акціонерні підприємства, про що вже зазначалось.
Модель соціально орієнтованої власності у процесі роздержавлення і приватизації передбачала право робочих рад на підприємстві та менеджерів ухвалювати рішення щодо роздержавлення і приватизації, а також використання інших моделей. Внаслідок цього в Словенії, наприклад, у середині 90-х років працівникам та менеджерам належало понад 40 % роздержавлених акціонерних компаній, інвестиційним фондам, що контролюються передусім банками — 20 %, державним фондам — близько 20 %.
Якщо оцінювати ефективність названих п'яти моделей за темпами зростання таких макроекономічних показників, як ВВП, то найшвидше вони зростали в Китаї, обсяг виробництва на душу населення подвоївся за останні 10 років, значно зріс життєвий рівень населення, тривалість його життя тощо.
Згідно з вимогами закону єдності праці та власності з урахуванням домінуючої ролі колективного характеру праці, найдосконалішою моделлю є надання переважної власності в руки трудових колективів залежно від їхнього внеску в економічний потенціал галузі, регіону країни, а також відповідно до критеріїв ваучерної приватизації.
Загалом проведення роздержавлення і приватизації не має супроводжуватися надмірною приватизацією власності, оскільки це означало б рух економічної системи від однієї крайності до іншої (від тотального одержавлення до майже тотальної приватизації), а отже, невирішення проблем її динамічного розвитку, а створення нових, не менш глибоких суперечностей, які негативно впливають на розвиток суспільства.
| 
