Особливості економічних відносин і різноманітність форм еволюції країн, що розвиваються.

       Сьогодні у світі є три основних типи країн щодо системи господарювання. По-перше, це країни розвиненого ринкового господарства, в якому все больше зростає соціальна спрямованість; по-друге, країни ринкового господарства, що розвивається, де ще значне місце посідають нетоварні відносини; по-третє, країни, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, серед яких і Україна. Крім того, є країни (Куба, КНДР, певною мірою Китай) з централізованою системою управління народним господарством.

       Практикою доведено, що соціальне орієнтоване ринкове господарювання при всіх позитивних і негативних реаліях є прогресивною формою розвитку людства. Воно стає домінуючим у розвинених країнах, де поряд з товарно-грошовим ринковим механізмом поширене державне регулювання економіки. Таке господарювання дає можливість вирішувати економічні та соціальні проблеми без обов'язкового доведення їх поглиблення до стану кризи. Сьогодні у світі налічується понад 30 країн з більш-менш розвиненим соціальне орієнтованим ринковим господарством. Серед них є певна диференціація. Приблизно у 20 країнах панують соціально орієнтовані ринкові відносини більш високого рівня. Країни, що розвиваються (їх налічується понад 130), здійснюють перехід до такого типу господарювання.

      Країни, що визволилися або розвиваються, після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи утворили особливу групу в ринковій підсистемі світового господарства. Хоча вони і звільнилися від колоніальної залежності, проте більшість з них і досі залишаються у статусі периферії світового господарства.

      До країн, що розвиваються, належать молоді політично незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни (в основному латиноамериканські - Аргентина, Бразилія, Мексика та ін.; азіатські - Непал, Таїланд та ін.; африканські - Єгипет, Ліберія), які хоча і досягли державної незалежності раніше або відстояли її, проте в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що визволилися.

       Отже, традиційне розуміння поняття "країни, що розвиваються", засноване на їхньому генетичному походженні. В Азії налічується 39 таких країн, серед яких 28 досягли політичної незалежності після другої світової війни. До азіатських країн, що розвиваються, належать усі держави ринкової підсистеми світового господарства, за винятком Японії та Ізраїлю, які є високорозвинутими країнами. В Африці знаходяться 52 країни, що визволилися, причому 49 з них належать до молодих незалежних держав, які досягли суверенітету в 60-70-і роки. В цілому на континенті до країн, що розвиваються, належать усі, крім ПАР. Латинська Америка представлена 33 країнами, що розвиваються, з яких 17 досягли державної незалежності після другої світової війни. В Океанії розташовано 9 країн, що розвиваються. В усій цій особливій групі країн світового господарства проживає понад половини населення Землі, і вони займають понад 60% території держав земної кулі.

      Сучасне розуміння поняття "країни, що розвиваються", на відміну від традиційного, більш містке. Одним з головних критеріїв тут є рівень розвитку товарно-грошових відносин у цілому і ринкової економіки зокрема. Групу держав, що розвиваються, поповнюють країни з нерозвиненою ринковою економікою - східноєвропейські, а також Китай, В'єтнам та ін.

      Країни, що розвиваються, в традиційному їх розумінні мають спільні економічні риси: особливе місце у світовому господарстві. Особливість ця двояка. По-перше, ці країни виникли на периферії ринкової системи світового господарства; по-друге, в більшості з них товарні форми господарювання нерозвинені або слабкорозвинені. В економіці багатьох країн переважають відстале сільське господарство, гіпертрофований розвиток експортного сектора, немає сформованого національного господарського комплексу.

      Соціально-економічна відсталість виявляється в специфічній багатоукладності, якій притаманне переважання нетоварних форм господарювання. Оскільки ця риса властива виробничим відносинам у цих країнах, вона є визначальною для подальшого розвитку економічної системи; низький життєвий рівень для відносно широких верств населення як прямий наслідок усіх попередніх соціально-економічних ознак країн, що розвиваються.

      Наведені соціально-економічні ознаки тісно взаємопов'язані, мають внутрішню логіку і структуру, дають змогу визначити параметри такої специфічної групи, як країни, що розвиваються.

      Головні елементи системи соціально-економічної структури країн, що розвиваються, - це, по-перше, підсистема неринкових відносин традиційних укладів (общинного, патріархального і продовольчої оренди землі у великих власників, де зайнята значна частина селянства, з характерною наявністю позаекономічного примусу); по-друге, підсистема початкових ринкових відносин традиційних укладів (традиційних купців, скупників, перепродувачів, лихварів, а також частина селянства, яка займається товарним виробництвом, ремісників, кустарів, дрібних торговців); по-третє, підсистема ринкових відносин сучасних підприємницьких укладів (приватногосподарського і державного). Між підсистемами при цьому немає чітких меж.

     Особливості ринкового господарства в країнах, що розвиваються, відбиваються в специфічних умовах формування в них ринкових відносин: загальна техніко-економічна відсталість; контраст між сучасними товарними формами господарювання і традиційними нетоварними формами; наявність розвиненого ринкового господарства в передових державах світу. В країнах, що розвиваються, існують як ринкові, так і неринкові відносини, причому залежність їх від світового ринку очевидна.

     Традиційні уклади становлять багатовимірну підсистему неринкових відносин, на яку постійно впливає підсистема ринкових відносин. Це пояснюється тим, що в процесі розвитку поступово долаються традиційні уклади під дією економічних законів ринкової економіки, вплив яких на ці уклади значно посилюється і прискорюється внаслідок цілеспрямованої економічної політики держави.

     Отже, в економіці країн, що розвиваються, діють дві підсистеми виробничих відносин - та, що змінюється (неринково-традиційна), і та, що змінює (ринкова). Аналіз системи виробничих відносин неможливий без урахування тих виробничих відносин, які виникають у ході становлення системи і при занепаді її. Ці виробничі відносини і є перехідними.

     У перехідних виробничих відносинах переплітаються різноманітні за своїм змістом виробничі відносини, поєднуються властивості відмираючих і економічних зв'язків, що зароджуються. При цьому соціальні групи, класи захищають власні інтереси, пов'язані зі збереженням чи зміною будь-якої форми виробничих відносин.

     Перехідні виробничі відносини розмаїті та динамічні: вони не можуть бути однаковими навіть при переході від одного й того самого економічного устрою, але в різні історичні епохи і в різних країнах. У різних конкретно-історичних умовах вони виявлятимуться у багатстві форм. Звідси і відносна складність як самих відносин, так і можливостей дослідження їх.

     Перехідні виробничі відносини для розвинених країн мають менше значення, ніж для відсталих. Оскільки в останніх багатоукладність існує на двох різних основах - товарній і нетоварній, то й використання перехідних виробничих відносин стає більш інтенсивним.

     Перехідні виробничі відносини не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди є засобом досягнення основної мети, займають проміжне положення між системами, що сформувалися.

     Оскільки соціально-економічна природа будь-якої економічної системи визначається не формою господарювання, а основними виробничими відносинами (способом поєднання робочої сили із засобами виробництва і розподілу їх за галузями виробництва), виділяють два типи перехідних відносин: перехідних лише за формою (коли переплітаються елементи різних форм ведення господарства) і перехідних як за формою, так і за змістом (коли поєднуються різні за своєю соціально-економічною природою відносини).

     На прикладі розвитку державного сектора економіки в країнах, що розвиваються, де він має ключові позиції й виробляє більше ніж половину сукупного суспільного продукту, можна впевнитись, що зміст і характер перехідних виробничих відносин залежатимуть від того, які виробничі відносини виражатиме державний сектор, буде він основою розвитку товарних чи, навпаки, нетоварних відносин.

     У країнах з розвиненою економікою перехідні відносини мають формальний характер, оскільки державний сектор у них є результатом концентрації та централізації виробництва на вищій стадії і у вищій формі. Державний сектор у розвинених країнах зумовлений закономірностями розвитку однієї з тенденцій усуспільнення виробництва (тенденції до укрупнення виробництва через зростання взаємозв'язків його ланок) і тому підпорядковується розвитку товарних відносин.

     У країнах, що розвиваються, державний сектор виникає раніше, ніж розвинені підприємницькі виробничі відносини, у яких панівними є товарні форми господарювання. Якщо він не гіпертрофований і не насаджується штучно, то може позитивно впливати на регулювання не лише виробничих, а й суспільних відносин, гарантувати погодження інтересів, передусім економічних, представників усіх прошарків соціально-класової структури.

    Товарні відносини країн, що розвиваються, навряд чи зможуть повторити класичний шлях і етапи розвитку, що були характерними, наприклад, для Великобританії. Завдання державного сектора і цільова функція різні. Власне тому перехідні виробничі відносини в конкретно-історичних умовах країн, що розвиваються, є перехідними не тільки за формою, а й за змістом.

    Кожна форма господарювання, крім того, має власний зміст незалежно від того, які виробничі відносини вона обслуговує. Перехідні за формою відносини визначаються переплетенням різних способів поєднання робочої сили із засобами виробництва.

    Утворення перехідних відносин - це продукт взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Виникнення нової системи здійснюється на основі певних матеріальних передумов, що створюються в надрах попередньої суспільної системи. І саме капітал створює матеріальні умови більш високої форми виробництва. Йдеться про створення систем індустріальних і науково-технічних продуктивних сил та відповідної кваліфікованої робочої сили.

    Перехідні виробничі відносини, що тут розглядаються, умовно можна поділити на дві великі групи: відносини, пов'язані з подоланням нетоварних форм господарювання, і такі, що обслуговують товарні форми господарювання. Відносини першої групи діють більш активно, і поле їхньої діяльності значно ширше. Важко визначити, що, власне, є більш складним: розвиток товарних виробничих відносин чи "зняття" нетоварних форм господарювання.

    Внаслідок специфічної багатоукладності економіки країн, що розвиваються, перехід до товарних форм господарювання не може реалізуватися в чистому вигляді. Тривалість, заходи соціополітичного і соціально-економічного порядку будуть досить розмаїтими в країнах з відносно більш високим розвитком товарно-грошових відносин, ніж у країнах з відносно нижчим розвитком їх.

     Перехідним виробничим відносинам властиві суперечності:

1) між антагоністичними протилежностями, причина існування яких пов'язана з первіснообщинною (спільною) і приватною формою власності (розклад різних форм общини);

2) неантагоністичні, викликані співіснуванням різних форм приватної власності - тради-ційних і сучасних. При цьому одна форма приватної власності трансформується в іншу, одні виробничі відносини - в інші, одна протилежність - в іншу. Отже, перехідні виробничі відносини трансформуються поступово, і суперечності їх тісно переплітаються і розв'язуються поступово, еволюційно.

    З низки перехідних виробничих відносин можна виділити акціонерні товариства, які виступають економічною формою заперечення капіталу як індивідуальної приватної власності. Це є перехідною ланкою від приватного виробника до асоційованого.

   В країнах, що розвиваються, більше форм організації акціонерних компаній, ніж у розвинених країнах. Власне акціонерні компанії поширені в Бразилії, Південній Кореї; змішані державно-приватні компанії - майже в усіх країнах, що розвиваються; змішані приватні (національні + іноземні) акціонерні компанії - в Аргентині, Нігерії; змішані державно-приватні компанії (національна держава + приватні іноземні) - в Чілі, Туреччині; змішані державні акціонерні (національна держава + іноземна, найчастіше - розвинена держава) - в Єгипті, Колумбії тощо.

Перехідний характер виробничих відносин в одних формах акціонерних компаній виявляється меншою мірою (приватні), в інших - більшою (в тих, де переважає частка державного капіталу). Виходячи із загальнонаціональних соціальних і економічних завдань (наприклад, створення або подальший розвиток національного ринку), держава включає різні форми господарювання в різні економічні зв'язки (між ними, між ними і світовим ринком тощо), розчищаючи простір для дії вартісних відносин.

     Отже, для країн, що розвиваються, характерною є така сукупність укладів та їхніх перехідних форм, якої були позбавлені в минулому всі сучасні промислово розвинені країни.

     Головними причинами провідної ролі держави у країнах, що розвиваються, є:

1) необхідність регулювання діяльності іноземного капіталу для того, щоб максимально підвищити народногосподарську ефективність його використання;

2) протистояння несприятливій кон'юнктурі світового ринку в умовах нерозвиненості ринкового господарства і національного приватного підприємництва;

3) відсутність у більшості з них механізму суспільного відтворення, який спирався б на національний грунт;

4) необхідність акумуляції коштів для нагромадження і розвитку суспільного капіталу;

5) потреба в найшвидшому оволодінні досягненнями науково-технічного прогресу.

Держава впливає на соціально-економічну структуру не тільки через систему управління, а й через державний сектор як безпосереднього учасника економічних відносин. Звідси й різні форми вияву економічної функції держави. Перша з них - це законодавчі та інші правові акти, впровадження відповідних структур оподаткування, проведення певної політики у сфері нагромадження, іншими словами, непряма функція. Друга форма - безпосередня участь держави у сфері виробництва та обігу, володіння підприємствами, банками, об'єктами інфраструктури. Саме ця форма є основною для більшості країн, що розвиваються.

    Проте слід розрізняти:

а) активну роль держави, яка дає змогу проводити єдину національну політику і мобілізувати ресурси країни на вирішення стратегічних завдань (що не під силу приватному капіталу);

б) одержавлення засобів виробництва з метою отримання можливості жорстко контролювати виробництво національного продукту і його перерозподіл відповідно, наприклад, до воєнних пріоритетів.

     Економічні функції держави сьогодні переходять з переважно адміністративної економіки до ринкового регулювання виробництва і більшої відкритості зовнішньому світові.

Зовнішній чинник, який є компетенцією держави, використовується для забезпечення глибинних процесів перебудови внутрішньої економічної системи.

     Проте на певному етапі розвитку надмірне одержавлення економіки та надцентралізація управління призводять до серйозних соціально-економічних наслідків, подібних тим, які виникли в країнах колишньої командно-адміністративної системи. Це насамперед падіння ефективності виробництва, монополізація економіки, гальмування науково-технічного прогресу, корупція тощо. Тому за останні роки в багатьох країнах, що розвиваються, набрав сили процес роздержавлення власності у найрізноманітніших формах.

     У цілому ж оптимальний за розмірами (в основному до 30 відсотків) та структурою державний сектор відіграє в країнах, що розвиваються, важливу роль у досягненні економічної незалежності, самостійності та подоланні економічної відсталості.

     Серед країн, що розвиваються, посилюються процеси диференціації, які здійснюються одночасно в кількох напрямах. Це передусім напрям розвитку економічної системи. До недавнього часу серед країн, що визволилися, існувала група країн (понад 20), що обрали адміністративно-командний напрям розвитку. Більшість же країн, що визволилися, орієнтувалися на ринкову систему господарства.

      Є також група країн-нафтоекспортерів, які отримали внаслідок "революції цін" на нафту великі валютні прибутки (наприклад, щорічний розмір ВНП на душу населення в них перевищує 20 тис. дол.). Ці останні були використані з більшою чи меншою ефективністю, що, однак, не призвело до якісних змін у становищі цих країн (порівняно з промислове розвиненими державами).

      Інша група країн, що розвиваються, - це держави, де підприємницькі уклади знаходяться на початковому етапі розвитку або мають анклавний, замкнутий характер. Переважають тут нетоварні та дрібнотоварні уклади.

Не можна обійти увагою і таку групу країн, де в центрі розвитку знаходяться концепції ортодоксального релігійного фундаменталізму, зокрема ісламського (Іран, Бангладеш, певною мірою Саудівська Аравія).

      Функціональним критерієм сучасної диференціації країн, що розвиваються, є рівень розвитку товарних форм господарювання в поєднанні зі ступенем і глибиною участі цих країн у процесі інтернаціоналізації виробництва і капіталу. Такий підхід зумовлений:

1) взаємозалежністю країн (незважаючи на суперечності, які вже існують і ще виникатимуть у майбутньому), що реалізуватиметься в цілісності світового господарства, яке може бути тільки одним - ринковим;

2) оскільки сучасні продуктивні сили і сучасні виробничі відносини в країнах, що розвиваються, не є результатом розвитку місцевих продуктивних сил і місцевих традиційних структур на основі внутрішньо властивих їм закономірностей, розвиток ринкових відносин усередині цих країн не можна розглядати як автономний, відірваний від вимог економічних законів світового ринку процес.

      Згідно з функціональним критерієм диференціації розрізняють чотири основні підгрупи країн, що розвиваються:

1) нові індустріальні країни;

2) країни-нафтоекспортери;

3) середньорозвинені;

4) найменш розвинені країни.

    Між цими основними підгрупами існують інші угрупування, які неможливо однозначно віднести до однієї з підгруп.

     В економіці нових індустріальних країн важлива роль належить іноземному капіталу. Розміри його, що невпинно зростають, досягають десятків мільярдів доларів. Негативним наслідком широкого застосування іноземного капіталу стала зовнішня заборгованість,

Поряд із спільними рисами у розвитку цих країн існують і відмітні ознаки; місце у міжнародному поділі праці; розміри і структура економічного потенціалу; структура експортного сектора; частка в соціально-економічній структурі традиційних укладів; місце національного капіталу в економіці тощо.

    Значну роль у світовому господарстві відіграють держави-нафтоекспортери. Нафтодолари, отримані цими країнами в результаті "революції цін" на нафту, дали їм змогу значно прискорити соціально-економічний розвиток і модернізувати техніко-економічну базу. До цієї групи належать в основному країни, які входять до ОПЕК (Саудівська Аравія, ОАЕ, Лівія, Нігерія, Венесуела та ін.).

     Важливим засобом існування для багатьох держав-нафтоекспортерів є експортні прибутки, отримувані від продажу нафти та нафтопродуктів. Вони становлять левову частку всіх валютних надходжень цих країн. Оскільки більшість країн-нафтоекспортерів не в змозі здійснювати процес відтворення на національній основі без імпорту засобів виробництва, валютні надходження від експорту нафти мають ключове значення. Сьогодні такі держави-нафтоекспортери, як Лівія, Саудівська Аравія, більше 2/3 своїх експортних прибутків отримують від продажу нафти і нафтопродуктів.

     В НІК та деяких країнах-нафтоекспортерах здійснюється перехід до найновіших технологій, але цей процес супроводжується посиленням техніко-економічної неоднорідності господарських структур, поглибленням регіональних і майнових контрастів. Крім того, результатами НТП користується здебільшого обмежена кількість компаній, передусім найбільші та ті, що пов'язані з іноземними корпораціями.

    Для найменш розвинених країн (Гаїті, Пакистан, Йемен, Бангладеш, Афганістан, Непал, Нігер, Того, Лесото, Танзанія, Мозамбік, Руанда, Буркіна-Фасо, Бурунді, Заїр, Чад, Малаві та ін.) спільними з точки зору їхньої участі в процесі інтернаціоналізації виробництва і ступеня розвитку товарних форм господарювання є: структура продуктивних сил, що зумовлює низьку сприйнятливість економіки до досягнень науки і техніки, не дає змоги вирішувати нагальні соціальні проблеми; вузька спеціалізація на виробництві одного або кількох видів товарів; переважання в господарській структурі другорядних, допоміжних виробництв по відношенню до всесвітнього виробництва в цілому. Найчастіше це виробництва, які грунтуються на використанні природних ресурсів і зумовлюють застосування малокваліфікованої та дешевої робочої сили; анклавна, орієнтована на експорт організація виробництва, що здійснюється іноземним капіталом.

     Дискусійною залишається проблема міжнародної допомоги найменш розвиненим країнам з метою здійснення в них структурних перетворень в економіці. Якщо така допомога надається на виключно фінансовому рівні (кредитування, ціноутворення), а виробничі відносини залишаються незмінними, то всі зусилля досягти певних результатів виявляються ілюзорними. Зовнішня фінансова допомога лише тоді може сприяти соціально-економічному прогресу, коли вона буде спрямована не на подолання повсякденних труднощів країн, що розвиваються, а на дійову структурну перебудову їхньої економіки в напрямі від необробленої продукції до первинної обробки її, потім до напівфабрикатів і, нарешті, до готової продукції. Це перспективний шлях виходу на світовий ринок у новій якості.

     Внаслідок розбіжностей зовнішніх впливів та внутрішніх соціально-економічних структур своєрідно вимальовується проблема відносин з іноземним капіталом. Ідеться про соціальну і економічну ціну, яку країни, що розвиваються, тепер змушені платити за залучення до нових технологій, використання науково-технічних послуг, оскільки більшість з них виступають не як суб'єкти, а як об'єкти НТП. Поглиблюється реальна суперечність між завданнями, які стоять перед країнами, що визволилися (і які визначають необхідність залучення іноземного капіталу), та їхньою соціально-еконо-мічною структурою, яка обмежує потребу цього залучення. Причому ця суперечність по-різному виявляється в кожній окремо взятій країні.

У сучасних умовах зростання технологічного потенціалу країн, що розвиваються, певною мірою відповідає інтересам розвинутих країн. Такою є логіка взаємозалежності держав, яка передбачає соціально-економічні перетворення в країнах, що визволилися, як необхідну умову стабільного розвитку центрів розвиненої ринкової економіки світового господарства, і навпаки. І все ж це асиметрична залежність, якої не можна уникнути без подолання відсталості.

    Така залежність відбивається на рівні життя населення, який змінюється разом з якістю життя. Рівень життя переважної більшості населення в країнах, що розвиваються, відбиває систему залежних (відносно змін у світових продуктивних силах) відносин, які складаються між людьми щодо забезпеченості їх матеріальними, духовними і соціальними благами. Ця категорія виражає досягнутий рівень споживання і ступінь задоволення потреб людей у цих благах. Особливість полягає в кількісній визначеності рівня життя, її залежності від рівня розвитку місцевих продуктивних сил.

Підготовка кадрів у країнах, що розвиваються, має особливо важливе значення через те, що вона пов'язана не тільки з розвитком промисловості та сільського господарства, а й з перетвореннями в соціальній інфраструктурі.

    Проведення соціальних реформ неможливе без розвитку духовних якостей тієї чи іншої нації. Реалізація реформ в економічній, соціальній і політичній сферах вимагає критичного перегляду тих етичних норм, правил поведінки, відношення до світу і суспільства, які є результатом традиційної культури, переборення в ній того, що віджило, збереження набутих загальнолюдських цінностей.

    У кожній традиційній культурі є норми, які варто зберегти (наприклад, конфуціанський принцип помірності та економії чи індуський - знаходження життєздатного компромісу) навіть всупереч несприятливим наслідкам, що виявлятимуться в ході модернізації;

і є норми, які доцільно "зняти" (наприклад, у тому самому індуїзмі - непротивлення злу і насильству матеріальною силою). Навіть коли досягнення економічного добробуту висувається як першо-чергове завдання, його неможливо вирішити без зв'язку з підвищенням культурного, духовного рівня нації. Скарбниця традиційної культури кожної нації є неповторною і водночас важливою складовою частиною світової цивілізації.

Позакласові чинники, безсумнівно, впливатимуть на різноманітність форм соціально-економічного прогресу. Неможливо ігнорувати релігію, міжплеменні чвари і етнічний націоналізм, які опосередковано визначатимуть вибір тієї чи іншої форми розвитку. При цьому "розвиненість" є спроможністю суспільства забезпечити реалізацію соціальних потреб громадян, розв'язувати глобальні проблеми.

    Отже, форми соціально-економічного прогресу мають множинний, різнорідний, розірваний у просторі та часі об'єкт пізнання - світовий процес суспільного розвитку в цілому.

    Однак не може бути єдиної думки щодо соціально-економічного фундаменту нового суспільства: чи ним має бути приватна власність на засоби виробництва (що історично походить від так званого східного способу виробництва), чи визначальне значення відводит